Зважаючи на кандидатство України в ЄС, дуже хочеться, щоб молодіжна сфера стала нашою сильною стороною при вступі до Європейського союзу. Це та сфера, де ми можемо за обмежені ресурси показувати якісні результати. Нам є чим похвалитися і чим гордитися. Одним із флагманів молодіжної роботи в Україні є молодіжні центри (про них я напишу декілька публікацій), які можуть покращити цю інфраструктурну реформу роботи із молоддю.
За останніх 5 років наша команда створила та запустила не один десяток центрів. Я хочу поділитись досвідом та проєкцією найближчого майбутнього, концептом того, що ще варто зробити для молодіжних центрів в Україні. Можливо, цей досвід буде корисний нашим колегам з країн ЄС, а навчальні візити молодіжних працівників та працівниць із ЄС після війни будуть саме до українських молодіжних центрів.
Частина І. Політичний аспект
Попри 5 років активного впровадження інструменту молодіжної роботи, який має назву молодіжний центр, далеко не всі розуміють, що це і для чого. І це нормально. Молодіжна робота й молодіжні центри — це нова історія для України, а будь-якій реформі потрібен час на визнання, визнання результатів роботи у першу чергу. Напевно, коли створювався Будинок культури чи будь-яка комунальна бібліотека, концепт також потребував часу, щоб набути певної форми й стати цікавим громаді. З молодіжними центрами аналогічна ситуація – вони мають підтвердити своє призначення.
Завдяки роботі багатьох організацій та Міністерства молоді та спорту, молодіжні центри визнаються державою, вони існують у правовому полі й мають типові документи та вже яку-не-яку історію творення. Проте, якщо загально суспільство розуміє сенс, то погано розуміє форму молодіжного центру. Простими словами, з опитаних мною молодих людей, які ніколи не відвідували молодіжний центр, 60% знають, що це щось для молоді, а як воно працює і які завдання виконує знають лише 20% опитаних. Після визнання на рівні держави має прийти суспільне визнання. Молоді люди й інші бенефіціари роботи центру мають твердо сказати про потрібність центрів, адже кредит довіри треба повертати. Ще цікавіше, свою оцінку мають сказати не тільки молодь, але і їх батьки. З опитаних мною батьків 40% лише щось чули про молодіжні центри, проте уявляють собі, що це ще одна молодіжна організація без серйозних завдань.
І тут криється проблема, адже без суспільного визнання така реформа згори не буде ефективна. Скільки б не виділялося коштів і які б іноземні організації не створювали молодіжні центри вони очікують, що ці центри будуть фінансуватися з місцевих бюджетів, тобто стануть комунальними установами та будуть сервісом для молоді місцевої громади чи області. Якщо батьки не визнають молодіжні центри, то депутати не будуть їх фінансувати. Все дуже логічно та впирається в елементарні симпатії виборців при теперішній політичній системі.
Покажіть мені голову ОТГ, який буде вкладати «серйозні» кошти, якщо його прямі виборці йому не подякують пізніше своїм голосом. Навіть якщо голова громади буде вкладати кошти без розуміння, що це його чи її козир на виборах, то, як показує практика, це просто мізерні ресурси. Така установа не буде ефективною й буде стояти у черзі на закриття. Будемо відверті, молоді люди на вибори не підуть. У масштабах країни вони мають мізерний політичний вплив, внаслідок чого фінансування сфери молодіжної політики на національному рівні складає 3-10% від бюджету Міністерства молоді та спорту.
Центри мають відбутися на локальному рівні, а батьки є одним із ключів цього успіху. Якщо ми обираємо формулу, що молодіжні центри мають обслуговувати плюс-мінус 10 000 – 20 000 молоді в рік, то розуміємо, що на місто Рівне їх треба 5-6 штук. Наразі лише місто Львів може похвалитися чудовим прикладом мережі молодіжних центрів «Твори», де є, по суті, 4 великі й забезпечені молодіжні центри. Схожа робота йде у Чернівцях, але більшості громад за щастя мати 1 центр з 1,5 працівниками. Можемо говорити звісно про сучасних драйверів процесу створення молодіжних центрів. Це такі міжнародні організації, як IREX із програмою «Мріємо та діємо», які створюють 42 молодіжні центри комунальної форми власності; дитячий фонд UNICEF, який також запускає 10 молодіжних центрів у Закарпатській та Волинській областях й багато інших організацій. Це чудово, що вони є та інвестують великі кошти у молодіжну інфраструктуру. Це робиться, адже вони теж відчувають, що ця реформа може мати успіх. Ці «відчуття» – це дослідження із конкретними даними, а не припущення із мікрокосмосу. Та реальний вплив центрів можливий лише тоді, коли молодіжний центр буде у кожному селі, як «сільський клуб» для молоді за часів радянської окупації.
Україна велика країна, тому нам не достатньо навіть 100 центрів, які розчинилися по більших громадах та містах. Нам треба центр у кожному селі, де є світло і щоб мама й тато розуміли, де їх дитина, що вона робить у молодіжному центрі. Бували випадки у нашій практиці, що дітей чи молодь не пускали в центри, бо через бренд центру і фінансування від донорів з США був стереотип, що молодіжний центр – осередок пропаганди ЛГБТ. Батьки просто нічогісінько не знають про молодіжні центри й це наша проблема.
Щоб завершити думку про шлях «становлення» на наступні 5 років, скажу наступне.
Нам усім треба показати результат роботи центрів через молодь батькам, які своєю чергою донесуть владі та й всьому соціуму, що центри корисні для молоді. Молодь своєю чергою також дасть свою оцінку роботі молодіжних центрів. Навіть, якщо вона буде позитивна, я не вірю у потужне фінансування від територіальних громад. Лише у разі, якщо молоді люди після війни масово підуть на вибори. Шанси такого сценарію, на жаль, не дуже великі. Міжнародні організації трохи «додадуть масла у вогонь» та ніхто не буде фінансувати центри вічно та постійно переконувати місцеву владу, що молодіжний центр — це ознака успішності, ознака чесної інвестиції у теперішнє і найближче майбутнє громади. Великою і чи не основною силою, яка рухає концепт молодіжних центрів є молодіжні працівники та працівниці.
Ці люди самі відкривають центри, шукають ресурси, переконують місцевих чиновників, щоб вони підтримали ідею відкриття центру. Велика їм подяка, адже, всупереч всьому, молодіжні центри стаються саме від їх потужного “хочу”, а не від повсюдної підтримки ОМС. І молодіжні працівники й працівниці, уряд й маса інших громадських організацій будуть далі рухати центри, але це не буде вічно. Центри самі мають почати думати про себе.
Час ще є, але маємо вчити себе й центри творити зміни, а не робити заходи для заходів. Маємо вчитися моніторити свою роботу, ставити задачі із соціальної інженерії, доводити їх ефективність, навіть якщо важко описати числами. Кредит довіри від держави та донорів швидко закінчиться і закуплені крісла-мішки зможуть залишитися не розпакованими.